Не нашкодити зі шкодою

    ВСС узагальнив підстави та назвав умови, що мають бути встановлені для притягнення працівників до матеріальної відповідальності.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Інформаційний лист

Про практику застосування судами законодавства, що регулює матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю

   Головам апеляційних судів областей, мм.Києва і Севастополя,

   Апеляційного суду Автономної Республіки Крим

  11 грудня 2015 року на засіданні пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ було обговорено та взято до відома інформацію про узагальнення 
практики застосування судами законодавства, що регулює матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю.

    У зв’язку з цим надсилаємо витяг із зазначеного узагальнення.

Узагальнення

Практики застосування судами законодавства, що регулює матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю

(Закінчення. Початок у №10)

9. Спірним для судів при розгляді справ цієї категорії виявились питання відшкодування шкоди, заподіяної працівником, який на час пред’явлення позову звільнився.

Так, рішенням Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 17.06.2014 відмовлено у задоволенні позову Б.С.В. до Ш.Ю.Ю. про стягнення в порядку регресу 2408 грн. 84 коп. та матеріальної шкоди в розмірі 7567 грн. за пропуском строку позовної давності.

Установлено, що 10.01.2009 мала місце
дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля, що належить Б.С.В., яким керував його працівник, Ш.Ю.Ю., та автомобіля, який належить приватному акціонерному товариству «Запорізький хлібозавод №5». Винним у скоєнні дорожньо-транспортної пригоди визнано Ш.Ю.Ю. На підставі рішення суду з позивача на користь ПАТ «Запорізький хлібозавод №5» стягнуто збитки в розмірі 21452 грн. 53 коп. у порядку ч.1 ст.1172 Цивільного кодексу. Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди було пошкоджено автомобіль Б.С.В. марки «Mercedec-Benz 814», державний номерний знак АР 7665 АТ, на ремонт якого ним було витрачено 7567 грн.

Позивач пред’явив позов на підставі норм стст.1166, 1191 ЦК.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 6.08.2014 змінено рішення суду першої інстанції та відмовлено у задоволенні позову за недоведеністю позовних вимог, проте із застосуванням норм трудового законодавства.

В ході розгляду справи апеляційним судом встановлено, що на момент завдання шкоди
працівником позивача будь-який договір про повну матеріальну відповідальність між сторонами не укладався. Відсутні й інші обставини, що згідно із ст.134 Кодексу законів про працю передбачають повну матеріальну відповідальність працівника. Тому апеляційний суд дійшов висновку, що на Ш.Ю.Ю. може бути покладено відповідальність лише в межах середнього місячного заробітку. Проте, наполягаючи на відшкодуванні шкоди в повному обсязі, позивач не надав суду довідку щодо середнього місячного заробітку Ш.Ю.Ю., що позбавило апеляційний суд можливості покладення на нього матеріальної відповідальності у межах середнього місячного заробітку, і в позові було відмовлено.

Апеляційний суд зазначив, що звільнення відповідача на час вирішення спору не має значення, оскільки вирішальним є факт перебування відповідача у трудових правовідносинах на час заподіяння шкоди і те, що шкода завдана при виконанні ним трудових обов’язків, а тому питання відшкодування шкоди судом першої інстанції мало вирішуватися із застосуванням норм трудового законодавства.
Погоджуючись з таким висновком апеляційного суду, по суті, не можна погодитись із застосуванням норм матеріального права. Так, згідно зі стст.11, 27 Цивільного процесуального кодексу лише позивач має право визначати як предмет, так і підставу позову. У цій справі позивач чітко визначив ці елементи позову — це норми ЦК і обгрунтував ними свої вимоги, а тому апеляційний суд не мав права змінювати самостійно підставу позову. Інша річ, коли позивач помилково посилається на норму права, проте в обгрунтування вимог посилався саме на трудові відносини.

Отже, судам слід пам’ятати, що в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх колишніми працівниками, потрібно керуватися нормами стст.130—137 КЗпП. Звільнення працівника не припиняє його обов’язку відшкодувати заподіяну підприємству, установі, організації шкоду.

Нерідко суди неправильно визначали види і межі матеріальної відповідальності.

Так, рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 8.08.2014 задоволено
позов комунальної установи «Любомирівський психоневрологічний інтернат» Запорізької обласної ради до Д.Т.А. про стягнення шкоди у розмірі 2929 грн. 94 коп.

Суд першої інстанції при ухваленні рішення посилався на акт перевірки Пологівської міжрайонної інспекції від 30.12.2013 за №007-21/10, яким встановлено, що відповідачка, працюючи на посаді дієтичної сестри в комунальній установі «Любомирівський психоневрологічний інтернат» Запорізької обласної ради, у березні, квітні, травні, червні 2012 року зайво списала ковбаси у кількості 72,28 кг на загальну суму 1566 грн. 30 коп. та сиру в червні 2012 року у кількості 55,03 кг на суму 1363 грн. 64 коп., чим завдала шкоди інтернату на суму 2929 грн. 94 коп. Добровільно відповідачка відмовилася відшкодувати завдану шкоду.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 15.10.2014, яке залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.11.2014, частково змінено рішення суду першої інстанції та з відповідачки на користь
позивача стягнуто середньомісячний заробіток в розмірі 1453 грн. 12 коп. на відшкодування шкоди.

Апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для покладання на відповідачку повної матеріальної відповідальності, оскільки договір про повну матеріальну відповідальність з відповідачкою не укладався та відсутні інші підстави для покладення на відповідачку повної матеріальної відповідальності відповідно до вимог ст.134 КЗпП, тому вона має нести матеріальну відповідальність згідно зі ст.132 КЗпП у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середньомісячного заробітку.

Не є виходом за межі позову, яким по суті є вимога про відшкодування шкоди, коли неправильно визначена сума шкоди і позов пред’явлено про відшкодування шкоди у повному розмірі, а на працівника може бути покладено лише обмежену відповідальність. У такому разі при наявності для цього підстав суд стягує саме цей розмір шкоди.

10. Законодавець чітко не розмежовує матеріальну відповідальність
працівників і порядок визначення розміру шкоди, оскільки текст ст.135 КЗпП практично ідентичний тексту ч.4 ст.1353 КЗпП. Межі матеріальної відповідальності встановлені також стст.130, 132, 133, 134 КЗпП. Стаття 135 та ч.4 ст.1353 КЗпП передбачають можливість встановлення спеціальних правил про межі матеріальної відповідальності. Такі межі повинні бути встановлені або за грубі порушення (злочини), або за незбереження матеріальних цінностей, або у випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір, вони повинні бути вищі, ніж встановлені стст.130, 132, 133, 134 КЗпП. Ці межі законодавцем встановлені в кратному розмірі до номінального розміру прямої дійсної шкоди.

У п.12 постанови Пленуму Верховного Суду «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна» від 31.03.89 №3
зазначено, що у передбачених ст.135 КЗпП випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує номінальний, може бути встановлено особливий порядок визначення шкоди, в тому числі у кратному обчисленні, заподіяної підприємству, установі, організації розкраданням, нестачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей. Розмір шкоди, заподіяної робітниками і службовцями знищенням або псуванням державного і громадського майна внаслідок необережних дій (бездіяльності), визначається за фактичними втратами на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу за встановленими нормами.

Особливий порядок обчислення розміру шкоди встановлюють: закон №217/95-ВР та Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей.

Законом №217/95-ВР встановлені особливі правила обчислення розміру шкоди для випадків незбереження валютних цінностей, виробів, відходів і брухту, що містять дорогоцінні
метали та дорогоцінне каміння.

Коло працівників, які можуть нести матеріальну відповідальність відповідно до закону №217/95-ВР, визначено в ст.1 цього закону, ними є працівники, які виконують операції, пов’язані із закупівлею, продажем, обміном, перевезенням, доставкою, пересиланням, зберіганням, сортуванням, пакуванням, обробкою або використанням у процесі виробництва дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, ювелірних, побутових і промислових виробів та матеріалів, виготовлених з використанням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, відходів та брухту, що містять дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, а також валютні операції. Крім працівників, які виконують перелічені операції, до матеріальної відповідальності згідно зі ст.4 закону №217/95-ВР можуть притягатися особи, які безпосередньо не пов’язані з виконанням операцій, зазначених у ст.1 цього закону, але визнані винними в розкраданні, знищенні (псуванні), недостачі або втраті дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, валютних цінностей.
У ст.1 закону №217/95-ВР визначено характер порушень, допущених працівниками, які виконують перелічені вище операції, що дають підстави для притягнення до відповідальності згідно із цим законом. Це — недбалість у роботі, порушення спеціальних правил, інструкцій, розкрадання, знищення (псування), недостача, наднормативні втрати (крім втрат, що сталися у зв’язку з непередбачуваними порушеннями технологічного процесу).

Форма вини для застосування матеріальної відповідальності згідно із законом №217/95-ВР значення не має.

Характер матеріальної відповідальності як підвищеної непрямо визнається законодавцем, який в ст.3 закону №217/95-ВР передбачив, що стягнені з працівників суми відповідно до стст.1 і 2 цього закону, спрямовуються насамперед на відшкодування збитків, завданих підприємству, установі або організації, а решта — перераховується до держбюджету.

Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей встановлює механізм визначення розміру збитків від розкрадання,
нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, крім дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей.

Пунктом 10 порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей також передбачено, що із сум, стягнутих відповідно до цього порядку, здійснюється відшкодування збитків, завданих підприємству, установі і організації з урахуванням фактичних витрат підприємства на відновлення пошкоджених або придбання нових матеріальних цінностей та вартості робіт з їх відновлення. Залишок коштів перераховується до державного бюджету.

11. Письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо пов’язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а
також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів (ст.1351 КЗпП).

За договором про повну матеріальну відповідальність працівник приймає на себе повну матеріальну відповідальність за забезпечення зберігання майнових та інших цінностей, переданих для зберігання чи інших цілей, а підприємство, установа, організація зобов’язується створити йому умови, необхідні для нормальної роботи, провадження відповідних операцій з найменшим ризиком для цього майна та інших цінностей і забезпечити повне їх зберігання. Невиконання цих обов’язків з боку підприємства, установи, організації може бути для органу, що розглядає трудовий спір, у тому числі суду, підставою для зменшення покриття цього розміру і покладення відповідальності на керівника підприємства, установи, організації та його заступника, а також керівника структурного підрозділу на підприємстві, в установі, організації та його заступника.
Зі змісту ст.1351 КЗпП договори про повну матеріальну відповідальність, укладені з особами, які не досягли 18-річного віку, є недійсними.

Проте неповнолітній працівник може бути суб’єктом матеріальної відповідальності на загальних підставах, оскільки згідно зі стст.187, 188 КЗпП трудова правоздатність і дієздатність у повному обсязі виникає з 16 років, а за деякими умовами — з 15 чи навіть з 14 років, неповнолітні в трудових правовідносинах прирівнюються в правах до повнолітніх.

Відповідно до вимог ст.135-1 КЗпП затверджений спеціальний перелік посад та робіт, що заміщуються або виконуються працівниками, з якими підприємством можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за забезпечення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва.

Перелік посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими
підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, складається з двох частин: у першій зазначено посади працівників, з якими можуть укладатися договори про повну матеріальну відповідальність; у другій перелічено роботи, на виконання яких може укладатися договір про повну матеріальну відповідальність.

Судам слід пам’ятати, що перелік посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, не підлягає розширеному тлумаченню. Договори про повну матеріальну відповідальність з працівниками, чиї посади (виконувана робота) в зазначеному переліку не вказані, юридичної сили не мають.
Умови договорів про повну індивідуальну матеріальну відповідальність працівників не можуть суперечити чинному законодавству, зокрема, типовому договору про повну індивідуальну матеріальну відповідальність. Договір про повну матеріальну відповідальність є нормативно-правовим актом, тому адміністрація підприємств, установ, організацій не може довільно складати його на свій розсуд чи відступати від змісту типового договору.

Згідно з пп.«б» п.1 типового договору про повну індивідуальну матеріальну відповідальність працівник має повідомляти (до того ж — повідомляти своєчасно) адміністрацію підприємства, установи, організації про всі обставини, які загрожують забезпеченню цілісності доручених працівникові матеріальних цінностей. Своєчасне повідомлення про це може бути підставою для повного звільнення працівника від матеріальної відповідальності (з мотивів відсутності вини), а неповідомлення може стати підставою для притягнення працівника до матеріальної відповідальності.

Згідно з пп.«б» п.2 типового договору про повну індивідуальну матеріальну відповідальність на
власника або уповноваженого ним органу також покладається обов’язок знайомити працівника з чинним законодавством про матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну підприємству, організації, а також з чинними інструкціями, нормативами та правилами зберігання, приймання, обробки, продажу (відпуску), перевезення або використання у процесі виробництва переданих працівникові матеріальних цінностей.

КЗпП прямо не передбачає зменшення розміру матеріальної відповідальності працівника у зв’язку з невиконанням власником зазначеного обов’язку. Проте суд вправі зробити висновок про те, що неознайомлення працівника із законодавством про матеріальну відповідальність, інструкціями, нормативами, правилами поводження з матеріальними цінностями знижує ступінь вини, а відповідно — і розмір відповідальності працівника. Крім того, працівник вправі доводити, що він звертався до власника з проханням провести заняття з вивчення чинних нормативно-правових актів, які стосуються, наприклад, порядку приймання матеріальних цінностей від постачальників і підприємств транспорту. Однак це прохання не
було виконано, що й стало причиною виникнення прямої дійсної шкоди.

Судам слід враховувати, що викладення умов договору у спосіб, відмінний від застосованого у типовому договорі про повну індивідуальну матеріальну відповідальність (наприклад, викладення умов договору іншими словами), не є відступом від змісту типового договору про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, тому що не порушує встановленої законодавцем мети на захист від порушення прав та обов’язків сторін договору. Відступом слід уважати включення сторонами до типового договору умов, які регулюють передбачені договором відносини, в інший спосіб, ніж це передбачено типовим договором про повну індивідуальну матеріальну відповідальність. Невідповідність укладеного договору умовам типового договору про повну індивідуальну, матеріальну відповідальність призводить до недійсності такого договору.

Судам слід пам’ятати, що договір про повну матеріальну відповідальність може бути укладений лише при дотриманні сукупності умов, передбачених КЗпП, а саме:
1) якщо виконувана працівником робота безпосередньо пов’язана із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням в процесі виробництва цінностей;

2) якщо цінності були передані працівнику;

3) якщо виконувана працівником робота передбачена переліком посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва;

4) якщо працівник на момент укладення такого договору досяг 18-річного віку.

Якщо не дотримано цих умов, працівники нестимуть матеріальну відповідальність на загальних підставах (в межах середнього місячного заробітку).

Норма щодо укладення договору про повну матеріальну відповідальність є диспозитивною,
тобто передбачає її використання за бажанням роботодавця. Це означає, що укладення договору здійснюється, в першу чергу, на розсуд роботодавця. Проте, якщо відповідний договір не укладений з матеріально відповідальною особою, роботодавець у разі виникнення спору не має права посилатись на наявність у переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва відповідної посади.

В абз.5 п.19 постанови Пленуму ВС №9 зазначено, що стосовно до правил п.1 ч.1 ст.40 КЗпП може бути розірвано трудовий договір при відмові працівника укласти договір про повну матеріальну відповідальність з поважних причин (або коли раніше виконання обов’язків за трудовим договором не вимагало укладення договору про повну матеріальну відповідальність).
Отже, якщо працівник досяг 18 років і займає посаду (виконує роботу), яка допускає укладення договору про повну матеріальну відповідальність (індивідуальну чи колективну), то у разі відмови працівника підписати такий договір він може бути звільнений з роботи за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП.

Стосовно можливості укладення договору про повну матеріальну відповідальність на підставі контракту, що укладений між роботодавцем та працівником, судам потрібно враховувати таке. У положенні про порядок укладання контракту з керівником підприємства, що є у державній власності, при найманні на роботу, затвердженому постановою Кабінету Міністрів від 19.03.93 №203, не зазначено про можливість встановлення контрактом умови про повну матеріальну відповідальність керівника. Разом з тим у положенні про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженого постановою КМ від 19.03.94 №170, вказано на неприпустимість запровадження стосовно працівника повної матеріальної відповідальності, крім випадків, передбачених ст.134 КЗпП.
Конституційний Суд у справі №12-рп/98 за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч.3 ст.21 КЗпП (справа про тлумачення терміну «законодавство») з посиланням на ст.9 КЗпП дійшов висновку про те, що умови контракту, що погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, вважаються недійсними. Незважаючи на це, Конституційний Суд допускає можливість включення до контрактів невигідних для працівника умов, зокрема, умови про підвищену матеріальну відповідальність працівника.

В абз.1 п.4 постанови Пленуму ВС №14 зазначено про те, якщо межі матеріальної відповідальності були визначені в укладеному з працівником контракті, вона покладається на нього відповідно до умов контракту.

Отже, з аналізу наведеного, контрактом може передбачатися можливість укладення договору про повну матеріальну відповідальність.

12. Вирішуючи вимоги, які грунтуються на договорі про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, суди
мають виходити з того, що остання є повною матеріальною відповідальністю, яка регулюється ст.1352 КЗпП й іншими актами трудового законодавства, що її стосується.

При спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, зв’язаних із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність (ч.1 ст.1352 КЗпП).

Отже, згідно з ч.1 ст.1352 КЗпП умови застосування колективної (бригадної) матеріальної відповідальності такі: можливість запровадження тільки на окремих видах робіт; спільне виконання працівниками робіт; неможливість розмежування матеріальної відповідальності працівників і укладення з кожним із них договору про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, якщо така
можливість є, колективна матеріальна відповідальність не може бути запроваджена.

Законодавець у ч.1 ст.1352 КЗпП визначає п’ять видів робіт, за умови виконання яких може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність. Це роботи, що пов’язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням і застосуванням у процесі виробництва переданих працівникам цінностей, тобто це ті ж роботи, які зазначені в ст.1351 КЗпП щодо повної індивідуальної матеріальної відповідальності на підставі договорів.

Судам слід пам’ятати, що договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність не може бути укладений із неповнолітніми.

Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність установлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації (ч.2 ст.1352КЗпП).
Отже, необхідною умовою укладання договору про колективну матеріальну відповідальність відповідно до ч.2 ст.1352 КЗпП є погодження його з профспілковим комітетом установи чи організації (зокрема стосовно об’єктивної необхідності застосування саме даної форми відповідальності) та створення працівникам, які беруть на себе відповідальність за збереження відповідних матеріальних цінностей, необхідних умов для нормальної роботи й забезпечення повного збереження переданих їм цінностей.

Разом із тим відсутність погодження договору з профспілковим комітетом не може бути підставою для відмови у задоволенні позову про відшкодування шкоди, заподіяної роботодавцю, якщо у справі буде встановлено, що профспілки на підприємстві немає і профспілковий комітет відсутній.

Роботодавці до позовних заяв про відшкодування матеріальної шкоди, які грунтувалися на договорі про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, додавали протоколи результатів інвентаризації, порівнювальні відомості за результатами інвентаризації, розрахунки заборгованості.
Проте судам не надавалися докази на підтвердження того, що договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність укладався за рішенням профспілкового комітету, накази про встановлення колективної (бригадної) матеріальної відповідальності на підприємствах, установах, організаціях та рішення зборів колективу (бригади) щодо обрання керівництва бригади.

Так, рішенням Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 6.02.2013 задоволено позов ТОВ «Айс Запоріжжя» до Ш.Т.С. про відшкодування матеріальної шкоди в розмірі 4817 грн. 17 коп.

Установлено, що з 3.04.2012 до 31.08.2012 Ш.Т.С. працювала комірником технологічного цеху ТОВ «Айс Запоріжжя». 3.04.2012 між ТОВ «Айс Запоріжжя» і Ш.Т.С. був укладений договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність. 14.07.2012 було проведено інвентаризацію товарно-матеріальних цінностей на складі технологічного цеху, під час якої виявлено недостачу підзвітних товарно-матеріальних цінностей на загальну суму 35524 грн. 21 коп. Відповідно до розрахунку
індивідуальної матеріальної відповідальності на Ш.Т.С. покладено відповідальність у розмірі 4817 грн. 17 коп.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що вимоги позивача були доведені доданими до позовної заяви доказами, зокрема, протоколом результатів інвентаризації, порівнювальними відомостями за результатами інвентаризації, розрахунком заборгованості відповідачки. Визначений розмір для відшкодування матеріальної шкоди — 4817 грн. 17 коп., є результатом розподілення заподіяної підприємству шкоди в сумі 35524 грн. 21 коп. між членами бригади пропорційно їх посадовому окладу і фактично відпрацьованому часу згідно з п.16 Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність.

Проте спірним є використання судом терміну «розрахунок індивідуальної матеріальної відповідальності» стосовно відповідачки, оскільки із нею був укладений договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність.

Сфера застосування договорів про колективну
(бригадну) відповідальність вичерпно визначається відповідним переліком робіт, при виконанні яких може запроваджуватись колективна (бригадна) матеріальна відповідальність. Укладення договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність з працівниками, які виконують роботи, не передбачені вказаним переліком, позбавляє його юридичної чинності (договір є недійсним з моменту укладення).

Відповідно до абз.2 п.14 постанови Пленуму ВС №14 умови колективної (бригадної) матеріальної відповідальності визначаються письмовим договором, укладеним між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади) на підставі Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність.

Відповідно до пп.4, 5 типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність у разі зміни керівника колективу (бригадира) чи при вибутті з колективу (бригади) більше половини первісного складу договір повинен бути переукладений. При вибутті зі складу колективу
(бригади) окремих працівників або прийнятті до колективу нових працівників про це видається наказ і проти підпису вибулого члена бригади (колективу) в договорі зазначається дата і номер наказу про його вибуття, а прийнятий до бригади працівник підписує договір про колективну матеріальну відповідальність і вказує дату вступу до колективу (бригади).

Згідно з пп.12, 16 Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність підставою для притягнення членів колективу (бригади) до матеріальної відповідальності є матеріальна шкода, заподіяна розкраданням, нестачею, умисним знищенням або зіпсуттям матеріальних цінностей, а також їх знищенням або зіпсуттям через недбалість, що підтверджується інвентаризаційними документами. Заподіяна колективом (бригадою) шкода підприємству, установі, організації, яка підлягає відшкодуванню, розподіляється між членами цього колективу (бригади) пропорційно місячній тарифній ставці (посадовому окладу) і фактично відпрацьованому часу за період від останньої інвентаризації до дня виявлення шкоди.
Згідно з п.14 Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність члени колективу (бригади) звільняються від відшкодування шкоди: а) якщо буде встановлено, що шкода заподіяна не з їх вини; б) якщо будуть встановлені конкретні винуватці заподіяної шкоди серед членів його колективу (бригади).

Вирішуючи вимоги, які грунтуються на договорі про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, судам слід пам’ятати, що члени колективу матеріально відповідальних осіб несуть часткову, а не солідарну відповідальність перед підприємством, установою, організацією. Відшкодувавши свою частку, кожен член колективу не може бути притягнений до матеріальної відповідальності в тій частині, в якій інші члени колективу не відшкодували вартість товарів, або суму, на яку знизиласья вартість товарів.

Так, рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 29.08.2014 задоволено позов фізичної особи-підприємця, Р.Л.В., до Є.О.А., М.І.І. про стягнення недостачі товарів у розмірі 36225 грн. 64 коп. і судових
витрат у розмірі 3576 грн. 93 коп.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки між позивачем та відповідачами був укладений договір про колективну (бригадну) відповідальність, тому відповідачі повинні нести солідарну відповідальність за заподіяну шкоду, яка полягає у виявленій в результаті ревізії недостачі грошових коштів та товарно-матеріальних цінностей згідно зі стст.135-2, 135-3 КЗпП.

Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 14.10.2014 рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову до М.І.І. скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову фізичної особи-підприємця, Р.Л.В., до М.І.І. про стягнення недостачі товарів.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що згідно з актами контрольної перевірки інвентаризації цінностей від 18.03.2014 магазину «Хлібосол» перевірка проведена і виявлено недостачу товарно-матеріальних цінностей за період з 20.06.2013 до 18.03.2014. Частину
підзвітного періоду, а саме з 20.06.2013 до 9.07.2013, М.І.І. ще не працювала у магазині і не може нести відповідальність за недостачу, яка виникла не з її вини. Визначити розмір недостачі товарів за період її роботи неможливо. Крім того, не відповідає вимогам закону висновок суду першої інстанції про солідарну відповідальність відповідачів. Відповідно до укладеного між сторонами у справі договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність та п.16 Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність заподіяна колективом (бригадою) шкода підприємству, установі, організації, яка підлягає відшкодуванню, розподіляється між членами цього колективу (бригади) пропорційно місячній тарифній ставці (посадовому окладу) і фактично відпрацьованому часу за період від останньої інвентаризації до дня виявлення шкоди (провадження №2/686/4281/14).

Звільнення працівника не припиняє його обов’язку відшкодування розміру недостачі, що складає його частку.

У разі встановлення конкретних винуватців
заподіяної шкоди серед членів його колективу (бригади) відшкодування здійснюватиметься за правилами, що регулюють застосування повної індивідуальної матеріальної відповідальності.

У випадках, коли в несхоронності матеріальних цінностей, крім членів колективу (бригади), з яким укладено договір, винні службові особи, суд у встановленому ЦПК порядку обговорює питання про притягнення їх до участі у справі як співвідповідачів і визначає частину шкоди, яка відповідає ступеню вини кожного з них, і розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню з урахуванням виду і меж матеріальної відповідальності, яка на нього покладається. Решта шкоди розподіляється між членами колективу (бригади) згідно з типовим договором про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність (абз.3 п.14 постанови Пленуму ВС №14).

Типовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність є нормативно-правовим актом, тому сторони, підписуючи його, не вправі вносити до нього зміни.

Разом із тим уважаємо, що сам по собі типовий договір не є догмою і сторони конкретного
договору вправі передбачити в ньому інші умови відповідальності, ведення обліку, інші взаємні права та обов’язки, які хоча й не передбачені типовим договором, але не суперечать вимогам законів.

13. Розмір шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, суд визначає відповідно до ст.1353 КЗпП, закону №217/95-ВР і порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей.

Статтею 1353 КЗпП неоднозначно визначається розмір заподіяної підприємству, установі, організації прямої дійсної шкоди наявному майну.

Частиною 1 ст.1353 КЗпП встановлюється загальне правило визначення розміру заподіяної підприємству, установі, організації шкоди.

Розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості
(собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами.

Згідно з ч.1 ст.1353 КЗпП обов’язковою умовою для визначення розміру заподіяної роботодавцю шкоди є існування фактичних витрат, понесених ним з вини працівника.

Обчислення розміру завданої шкоди полягає у вирахуванні фактичних втрат, які стали наслідком неправомірного діяння працівника. Для цього необхідно визначити вартість втраченого чи пошкодженого майна, суму видатків, необхідну для відновлення його попереднього стану. Також потрібно враховувати, що природний знос майна є закономірним результатом використання його за призначенням та не є наслідком неправомірних дій працівника, а тому повинен бути врахований при визначенні вартості пошкодженого чи знищеного майна.

Розмір підлягаючої покриттю шкоди залежить від кількох факторів: виду правопорушення, ступеня вини працівника, характеру діяльності роботодавця.
При пошкодженні або зіпсутті розмір шкоди дорівнює сумі, на яку знизилася вартість матеріальних цінностей. При визначенні розміру шкоди, заподіяної недостачею, втратою, пошкодженням або зіпсуттям основних засобів, від їх первинної вартості (без податку на додану вартість) вираховується сума зносу, нарахованого відповідно до законодавства.

Шкода у вигляді витрат визначається за фактичними виплатами (сплачено за ремонт пошкоджених працівником цінностей, переплачено за договором, переплачена заробітна плата, сплачено неустойку, сплачені фінансові санкції тощо).

Зазначення в ч.1 ст.1353 КЗпП на «собівартість» слідом за «балансовою вартістю матеріальних цінностей» зовсім не означає права власника вибирати варіанти. Цьому формулюванню ст.1353 КЗпП відповідає п.8 положення (стандарту) бухгалтерського обліку 9 «Запаси», зареєстровано в Міністерстві юстиції 2.11.99 за №751/4044 (Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 9 «Запаси»), яким передбачається, що придбані (отримані) або
вироблені запаси зараховуються на баланс підприємства/установи за первісною вартістю. Первісною вартістю запасів, що придбані за плату, є собівартість запасів, яка складається з таких фактичних витрат: суми, що сплачуються згідно з договором постачальнику (продавцю) за вирахуванням непрямих податків; суми ввізного мита; суми непрямих податків у зв’язку з придбанням запасів, які не відшкодовуються підприємству/установі; транспортно-заготівельні витрати (затрати на заготівлю запасів, оплата тарифів (фрахту) за вантажно-розвантажувальні роботи і транспортування запасів усіма видами транспорту до місця їх використання, включаючи витрати зі страхування ризиків транспортування запасів); інші витрати, які безпосередньо пов’язані з придбанням запасів і доведенням їх до стану, в якому вони придатні для використання у запланованих цілях. До таких витрат, зокрема, належать прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати підприємства/установи на доопрацювання і підвищення якісно технічних характеристик запасів (п.9 положення (стандарту) бухгалтерського обліку 9 «Запаси»).
При недостачі, втраті або знищенні матеріальних цінностей у процесі виробництва вартість зіпсованих або знищених сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів та інших використовуваних у процесі виробництва матеріальних цінностей, які належать до категорії запасів, їх балансова вартість (собівартість) визначається за первинною вартістю з додаванням усіх витрат, які були здійснені на їх обробку або виготовлення з них продукції (матеріальних витрат, витрат на оплату праці та обов’язкові збори, амортизації основних фондів і нематеріальних активів, інших витрат).

Акцизний збір, що входить до ціни зіпсованих, знищених або втрачених матеріальних цінностей, включається до собівартості запасів, а тому він повинен враховуватися і при визначенні розміру прямої дійсної шкоди, заподіяної недостачею, зіпсуттям, знищенням або втратою підакцизних матеріальних цінностей. Податок на додану вартість, сплачений при придбанні матеріальних цінностей, які згодом були зіпсовані, знищені або втрачені, не включається, за загальним правилом, до собівартості запасів, а тому він не
може враховуватися при визначенні розміру прямої дійсної шкоди. Сплачений у складі ціни матеріальних цінностей податок на додану вартість враховується при визначенні прямої дійсної шкоди, заподіяної працівником шляхом недостачі, зіпсуття, знищення або втрати матеріальних цінностей, підприємствами (роботодавцями), які не є платниками цього податку.

Згідно з ч.2 ст.1353 КЗпП у разі розкрадання, недостачі, умисного знищення чи умисного зіпсуття матеріальних цінностей розмір шкоди визначається за цінами, що діють у даній місцевості на день відшкодування шкоди.

У абз.2 п.15 постанови Пленуму ВС №14 також зазначено, що, визначаючи розмір шкоди, суд має виходити з цін на матеріальні цінності, які діють у даній місцевості на час вирішення справи, і застосовувати встановлені нормативно-правовими актами для даних випадків кратність, коефіцієнти, індекси, податок на добавлену вартість, акцизний збір тощо.

Судам при визначенні розміру шкоди слід враховувати чинне законодавство про ціни і
ціноутворення. Вартість майна визначається на день виявлення шкоди, а у разі зміни цін застосовуються ціни, що діють на день прийняття рішення про відшкодування.

Отже, суд повинен визначати розмір покриття шкоди за цінами, що діють на день винесення рішення, проте згодом можливе пред’явлення нового позову з урахуванням абз.5 п.9 постанови Пленуму ВС «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27.03.92 №6, в якому зазначено, що у тому разі, коли на час виконання рішення про відшкодування шкоди, виправлення пошкодження за одержані за рішенням кошти, збільшились ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких воно було присуджено, потерпілий з цих підстав може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що виконання проводилося вже після збільшення цін і тарифів.

Згідно з ч.3 ст.1353 КЗпП на підприємствах громадського харчування (на виробництві та в буфетах) і в комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкраданням або недостачею
продукції і товарів, визначається за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї продукції і товарів.

Частиною 3 ст.1353 КЗпП на працівника покладається обов’язок відшкодувати і неодержаний прибуток, що входить до ціни, встановленої для продажу (реалізації) цієї продукції, і товарів. Це, однак, не впливає на юридичну чинність ч.3 ст.1353 КЗпП, оскільки вона, як норма спеціальна, підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою ст.130 КЗпП.

Судам слід пам’ятати, що правило, викладене в ч.3 ст.1353 КЗпП, не може застосовуватися тоді, коли розкрадання або недостача виявлені на складі до передачі відповідних цінностей із складу на виробництво або в буфет для реалізації.

Товари на підприємствах роздрібної торгівлі відображаються в балансі за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї продукції і товарів, а на оптових торгових підприємствах — за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї продукції і товарів або
за цінами, за якими вони закуплені. Ці нюанси обліку впливають на визначення розміру матеріальної відповідальності працівників.

Згідно з ч.4 ст.1353 КЗпП законодавством може бути встановлено окремий порядок визначення розміру шкоди, що підлягає покриттю, в тому числі у кратному обчисленні, заподіяної підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір.

Частина 4 ст.1353 та ст.135 КЗпП становлять правову базу застосування кратного обчислення розміру шкоди, заподіяної розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір. Обсяг заподіяної шкоди визначається за спеціальними законами.

Закон №217/95-ВР не лише передбачає підстави повної матеріальної відповідальності, а й
встановлює порядок визначення розміру шкоди.

Статтями 1, 2 закону №217/95-ВР встановлені спеціальні коефіцієнти для визначення розміру шкоди, яка повинна бути відшкодована працівником.

Згідно зі ст.1 закону №217/95-ВР збитки, завдані підприємству, установі, організації працівниками, які виконують операції, пов’язані із закупівлею, продажем, обміном, перевезенням, доставкою, пересиланням, зберіганням, сортуванням, пакуванням, обробкою або використанням у процесі виробництва дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, ювелірних, побутових і промислових виробів та матеріалів, виготовлених з використанням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, відходів та брухту, що містять дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, а також валютні операції, і які є винними у розкраданні, знищенні (псуванні), недостачі або наднормативних їх втратах (крім втрат, що сталися у зв’язку з непередбаченими порушеннями технологічного процесу), якщо вони допущені внаслідок недбалості у роботі, порушення спеціальних
правил, інструкцій, визначаються у підвищених розмірах. Так, згідно з пунктами а, в ст.1 закону №217/95-ВР при розкраданні дорогоцінних металів застосовується коефіцієнт 2, а при розкраданні огранованого дорогоцінного каміння — коефіцієнт 3.

Згідно зі ст.2 закону №217/95-ВР заборгованість працівників підприємства, установи, організації у разі неповернення у встановлений термін авансу, виданого в іноземній валюті на службове відрядження або господарські потреби, та в інших випадках нездачі іноземної валюти, одержаної у підзвіт, стягується у сумі, еквівалентній потрійній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку на день погашення заборгованості.

Судам слід пам’ятати, що закон №217/95-ВР також повинен застосовуватися для обчислення розміру шкоди і в разі притягнення працівників до матеріальної відповідальності на підставі письмового договору про повну матеріальну відповідальність при незабезпеченні збереження зазначених вище видів цінностей.
Як вже зазначалось, порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей встановлює механізм визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, крім дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей.

Згідно з ч.5 ст.1353 КЗпП розмір підлягаючої покриттю шкоди, заподіяної з вини кількох працівників, визначається для кожного з них з урахуванням ступеня вини, виду і межі матеріальної відповідальності.

Розмір шкоди, заподіяної з вини кількох працівників, визначається для кожного з них з урахуванням ступеня вини, виду і меж матеріальної відповідальності. Солідарна матеріальна відповідальність застосовується лише за умови, якщо судом встановлено, що шкода підприємству, установі, організації заподіяна спільними умисними діями кількох працівників або працівника та інших осіб.

Так, рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 23.10.2014
відмовлено в задоволенні позову КП «Аптека №195» Бердянської міської ради до Ч.О.Ю., Б.Я.Л. про солідарне стягнення шкоди.
Установлено, що наказом від 6.08.2010 №82-о Б.Я.Л. призначено фармацевтом КП «Аптека №195», наказом від 6.08.2010 №83-о Ч.О.Ю. прийнято на посаду завідуючого аптечним пунктом КП «Аптека №195». 27.09.2010 між КП «Аптека №195» та Ч.О.Ю., Б.Я.Л. було укладено договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність. Актами результатів інвентаризації від 6.06.2013 №1 та від 17.06.2013 №2 виявлено недостачу ввірених Ч.О.Ю., Б.Я.Л. товарно-матеріальних цінностей на загальну суму 47918 грн. 41 коп. Наказами від 23.07.2013 Ч.О.Ю., Б.Я.Л. було звільнено з роботи за п.2 ст.41 КЗпП у зв’язку із втратою довіри. Станом на дату пред’явлення позову до суду Ч.О.Ю., Б.Я.Л. завдано шкоду погашено не було.
В обгрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що, оскільки договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність підписано обома відповідачами, а в подальшому шкода в розмірі 47918 грн. 41 коп. заподіяна їх спільними умисними діями,
вона підлягає стягненню з відповідачів в солідарному розмірі.
Суд першої інстанції зазначив, що позивач, заявивши позовні вимоги про стягнення з відповідачів розміру завданої матеріальної шкоди в солідарному порядку, не довів їх спільний умисел чи бездіяльність, що має значення для наявності підстав для застосування солідарної відповідальності, оскільки згідно із п.15 Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність та укладеного між сторонами договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність від 29.09.2010 розмір шкоди, заподіяної колективом (бригадою) підприємству, установі, організації визначається відповідно до ст.1353 КЗпП, якою встановлено, що розмір підлягаючої покриттю шкоди, заподіяної з вини кількох працівників, визначається для кожного з них з урахуванням ступеня вини, виду і межі матеріальної відповідальності. Пунктом 16 Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність та договору про колективну (бригадну) матеріальну
відповідальність передбачено, що заподіяна колективом (бригадою) шкода підприємству, установі, організації, яка підлягає відшкодуванню, розподіляється між членами цього колективу (бригади) пропорційно місячній тарифній ставці (посадовому окладу) і фактично відпрацьованому часу за період від останньої інвентаризації до дня виявлення шкоди. Даних щодо розміру місячної тарифної ставки та фактично відпрацьованого часу кожного з відповідачів суду позивачем не подавалося, а вимоги щодо відшкодування шкоди відповідно до положень ч.5 ст.1353 КЗпП взагалі не заявлялися.
Крім того, суд першої інстанції звернув увагу на те, що в п.12 Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність та договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність визначено, що підставою для притягнення членів колективу (бригади) до матеріальної відповідальності є матеріальна шкода, заподіяна розкраданням, нестачею, умисним знищенням або зіпсуттям матеріальних цінностей, а також їх знищенням або зіпсуттям через недбалість, що
підтверджується інвентаризаційними документами. Однак інвентаризаційними актами не підтверджується причина утворення недостачі, до того ж інвентаризаційний акт від 6.06.2013 №1, взагалі є неповним, складається з першої сторінки та не містить підписів членів комісії, а тому не може бути взятий судом до уваги як письмовий доказ.
Суди мають зважати на те, якщо шкоду заподіяно працівниками, на яких відповідно до договору покладена колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, розмір шкоди, яка повинна бути відшкодована кожним працівником, визначається з врахуванням особливостей цієї відповідальності.
У абз.3 п.15 постанови Пленуму ВС №14 зазначено, що при вирішенні позовів, у яких об’єднано декілька вимог про відшкодування працівником шкоди, розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, визначається по кожній з об’єднаних вимог з урахуванням відповідного їй виду і меж матеріальної відповідальності. Визначена в такий спосіб сума відшкодування по кожному випадку заподіяння шкоди включається до загальної суми, яка підлягає
стягненню з працівника з урахуванням передбаченого ст.233 КЗпП річного строку для пред’явлення позову по кожній вимозі і поважності причин його пропуску.
14. Статтею 136 КЗпП передбачено порядок покриття шкоди, заподіяної працівником.
Відповідно до ч.1 ст.136 КЗпП, якщо з працівника стягується матеріальна шкода, яка не перевищує середнього місячного заробітку, то незалежно від підстави матеріальної відповідальності власник або уповноважений ним орган вправі видати розпорядження (наказ) про стягнення суми шкоди із заробітку працівника.
Судам слід пам’ятати, що у системі державної та комунальної власності розпорядження про стягнення із заробітної плати сум шкоди, заподіяної керівниками підприємств, установ, організацій або їх заступниками, видається вищим у порядку підлеглості органом.
Рішення про притягнення до матеріальної відповідальності посадових осіб органів управління акціонерного товариства, товариств
з обмеженою відповідальністю та додатковою відповідальністю повинні приймати збори акціонерного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю (пп.«є» ч.5 ст.41, ст.59, 63 закону «Про господарські товариства» від 19.09.91 №1576-XІІ), а збори, як правило, проводяться один або два рази на рік (стст.45, 61). Зазначене правило поширюється на посадових осіб органів управління акціонерного товариства, товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, якими визнаються голова та члени виконавчого органу, а також голова ревізійної комісії товариства (ст.23).
Відповідно до ч.2 ст.136 КЗпП розпорядження власника або уповноваженого ним органу, або вищестоящого в порядку підлеглості органу про відрахування із заробітної плати може бути видане не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.
Днем виявлення шкоди слід уважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником. Днем виявлення шкоди, встановленої в результаті інвентаризації
матеріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації, слід уважати день підписання відповідного акта або висновку.
Днем видання розпорядження слід уважати день його підписання керівником підприємства, установи, організації або іншою уповноваженою посадовою особою.
У п.22 постанови Пленуму ВС №14 також зазначено, що при розгляді спорів про обгрунтованість розпорядження адміністрації щодо відрахування шкоди судам необхідно мати на увазі, що відповідно до ст.136 КЗпП такий позов може бути заявлено і до реалізації розпорядження про відрахування. Якщо адміністрацією відмовлено працівникові у поверненні суми, зайво виплаченої ним добровільно на відшкодування шкоди (за відсутності підстав і умов для матеріальної відповідальності, у більшому розмірі, ніж це передбачено законом), вимоги про її стягнення пред’являються безпосередньо у суді і вирішуються на підставі стст.130, 132—134 КЗпП.
Відповідно до ч.2 ст.136 КЗпП розпорядження має бути звернено до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення працівникові про його видання.
Під зверненням до виконання судам слід розуміти передання розпорядження бухгалтеру по розрахунках із працівниками, а не реальне відрахування.
Строк ознайомлення працівника з виданим розпорядженням про відрахування з його заробітку в порядку покриття шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, законодавством не регламентується.
Згідно з ч.2 ст.136 КЗпП, якщо працівник не згоден з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку, передбаченому законодавством.
Порядок розгляду трудових спорів передбачений ст.221 КЗпП.
Відповідно до ч.3 ст.136 КЗпП у решті випадків стягнення з працівника шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, здійснюється шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до суду.
Отже, судовому розгляду підлягають:
•заяви власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу до працівника про відшкодування шкоди в розмірі, що перевищує середній місячний заробіток, а також в розмірі, що не перевищує цей заробіток (перевищує, але законом встановлено відповідальність в межах середнього місячного заробітку), якщо відшкодування не може бути проведене за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу шляхом відрахування із заробітної плати (наприклад, у разі припинення працівником трудових відносин із цим підприємством, у зв’язку із закінченням строку на видання розпорядження про відрахування);
•заяви працівників, не згодних із відрахуваннями, проведеними власником або уповноваженим ним органом, чи з його розміром.
Згідно з ч.4 ст.136 КЗпП стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку провадиться за позовом вищого в порядку підлеглості органу.
За шкоду, заподіяну внаслідок порушення трудових обов’язків, працівник несе відповідальність перед підприємством (установою, організацією), з яким перебуває в трудових відносинах. За вимогами інших осіб, що грунтуються на неналежному виконанні працівником своїх трудових обов’язків (відшкодування шкоди їх майну, здоров’ю, виплаченої пенсії, допомоги по соціальному страхуванню та ін.), в силу цивільного законодавства, відповідає підприємство, перед яким винний працівник несе матеріальну відповідальність у порядку регресу за нормами трудового законодавства (абз.3 п.3 постанови Пленуму ВС №14).
Право регресної вимоги до працівника виникає з часу виплати підприємством, організацією, установою сум третій особі і з цього ж часу обчислюється строк на пред’явлення регресного позову.
Судам необхідно перевіряти, чи додержаний власником або уповноваженим ним органом встановлений ст.233 КЗпП річний строк з дня виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення в суд з позовом про її відшкодування.
Цей строк застосовується і при зверненні із заявою прокурора.
Після закінчення строку для звернення з позовами про стягнення з працівників шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям, працівник звільняється від обов’язку відшкодувати завдану ним шкоду.
Часто судами при вирішенні питання щодо строку звернення до суду у справах цієї категорії застосувалися як норми ЦК, так і норми КЗпП.
Судам слід звернути увагу на те, що поняття позовної давності визначене в ст.256 ЦК, а в ст.233 КЗпП передбачені строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів. Термін «позовна давність» законодавцем в КЗпП не використовується. До того ж, на відміну від ч.3 ст.267 ЦК, у разі пропуску передбаченого ст.233 КЗпП строку звернення до суду його застосування не ставиться в залежність від заяви сторони у спорі. Оскільки трудовим законодавством питання строків звернення до суду врегульовано, тому відсутні підстави для застосування судами положень гл.19 розд.V ЦК та термінів, які не містяться в ст.233 КЗпП.
15. Статтею 137 КЗпП передбачені обставини, які підлягають врахуванню при визначенні розміру відшкодування.
У абз.1 п.19 постанови Пленуму ВС №14 зазначено, що судам слід мати на увазі, що зменшення розміру шкоди, що підлягає покриттю працівником, допустиме лише у виключних випадках при наявності зазначених у ст.137 КЗпП умов, які мають бути підтверджені ретельно перевіреними в судовому засіданні доказами, з обов’язковим викладенням у рішенні мотивів зниження суми, яка стягується.
Частина 1 ст.137 КЗпП надає право суду під час визначення розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої дійсної шкоди, враховувати ступінь вини працівника і ту конкретну обстановку, за якої шкоду було заподіяно.
Врахування ступеня вини означає, насамперед, врахування форми вини. При необережності ступінь вини нижче, ніж при умислі. Але суд може враховувати ступінь вини і в межах однієї її форми (необережної чи умисної).
До конкретної обстановки, за якої було
заподіяно шкоду, слід відносити обставини, що перешкоджали працівникові виконувати належним чином покладені на нього обов’язки, зокрема, відсутність нормальних умов зберігання матеріальних цінностей, неналежна організація праці. Разом з тим необхідно враховувати, чи приймав працівник залежні від нього заходи до запобігання шкоди.
Частина 1 ст.137 КЗпП передбачає також обов’язкове зменшення розміру шкоди, що підлягає покриттю, у випадках, коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, але й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений.
Нерідко суди не зважали на наведену норму права і не зменшували розмір шкоди при встановленні вини роботодавця, а повністю відмовляли в задоволенні позовних вимог.
Так, ухвалою ВСС від 17.04.2013 задоволено касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства фірма «ЄВГО» на рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 12.07.2012 та ухвалу Апеляційного суду
Одеської області від 22.11.2012 у справі за позовом ВАТ фірма «ЄВГО» до Т.Т.Т., Ч.Ч.Ч., П.П.П., Ш.Ш.Ш. про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівниками при виконанні трудових обов’язків. Рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 12.07.2012 та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 22.11.2012 скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Судами попередніх інстанцій установлено, що Т.Т.Т., Ч.Ч.Ч., П.П.П., Ш.Ш.Ш. працювали на ВАТ Фірма «ЄВГО»: Т.Т.Т. — на посаді адміністратора, а Ч.Ч.Ч., П.П.П., Ш.Ш.Ш. — продавцями непродовольчих товарів супермаркету «Будинок меблів». 1.01.2009 між відповідачами та ВАТ фірма «ЄВГО» було укладено договір про повну бригадну відповідальність. Договір про колективну (бригадну) відповідальність був укладений з усім колективом відповідачок та підписаний кожною з них, згідно з доданою до матеріалів справи копією договору. Згідно з наказом від 6.08.2009 №95 у зв’язку зі зміною складу бригади матеріально-відповідальних працівників в період з 7.08.2009 до 9.08.2009 було проведено контрольну перевірку інвентаризації
матеріальних цінностей. За результатами проведеної інвентаризації, згідно з актами контрольної перевірки інвентаризації цінностей від 7.08.2009 №№81, 82, 83, 84 встановлено недостачу товарно-матеріальних цінностей у розмірі 218812 грн. Після проведеної бухгалтерією звірки за вирахуванням вартості товару, що являється некомплектним, пересорту, а також вирахування надлишків, що були виявлені при проведенні інвентаризації, остаточна сума недостачі складає 51011 грн. 36 коп. Проте причини утворення недостачі товару в зазначених актах не зазначено.
У позовній заяві зазначено, що позивачем не було створено усіх необхідних умов для виконання відповідачами своїх обов’язків, до складів, де зберігались матеріальні цінності, які передавались відповідачам на відповідальне зберігання, мали доступ не лише відповідачі, а й інші працівники підприємства, а також працівники іншого підприємства.
Рішенням Малиновського районного суду м.Одеси від 12.07.2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 22.11.2012, у задоволені позову ВАТ фірма
«ЄВГО» відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що позивач не довів підстав свого позову, а саме не довів, що нестача матеріальних цінностей сталась з вини відповідачів, оскільки їм не було створено всіх необхідних умов для виконання покладених на них обов’язків.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції застосував положення ст.137 КЗпП, відповідно до якої суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої дійсної шкоди, враховує ступінь вини працівника і ту конкретну обстановку, за якої шкоду було заподіяно. Коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, але й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений.
На порушення наведеної норми права суд не зменшив розмір шкоди, коли встановив вину роботодавця, а повністю відмовив у задоволенні позовних вимог.
Проте у порушення вимог стст.212—214, 315 ЦПК суди не звернули уваги на те, що за період укладення договору про повну колективну матеріальну відповідальність від 1.01.2009 до дати звільнення відповідачів охороною підприємства не було зафіксовано жодного випадку несанкціонованого виносу товарно-матеріальних цінностей із залу магазину; відсутні і заяви відповідачів про нестворення всіх необхідних умов для виконання обов’язків. При цьому директор ВАТ фірма «Євго» Г.Є.В. пояснив, що нестача цінностей відбулась лише з причини їх неправильного обліку, який був зроблений виключно відповідачами.
При цьому в матеріалах справи містяться заяви Т.Т.Т. на ім’я генерального директора, в яких вона вказує про продаж певного товару з проханням засвідчити у документах відповідні операції щодо його руху (справа №6-6976св13).
Відповідно до ч.2 ст.137 КЗпП зменшення розміру покриття шкоди, заподіяної працівником, допускається залежно від його майнового стану за винятком випадків, коли шкода заподіяна злочинними діями працівника, вчиненими з корисливою метою.
Слід звернути увагу на те, що передбачена ст.137 КЗпП можливість зменшення розміру шкоди, що підлягає покриттю, з урахуванням ступеня вини, конкретних обставин і майнового стану працівника, стосується всіх видів матеріальної відповідальності працівників. Зниження розміру шкоди, що підлягає покриттю, не допускається, якщо шкоду заподіяно злочинними діями працівника, вчиненими з корисливою метою.
При визначенні майнового стану працівника судами мають враховуватися дані про склад сім’ї, розмір заробітної плати, додаткові доходи, майно, на яке можна звернути стягнення, тощо.
Проте судам слід пам’ятати, що врахування майнового стану працівника не може бути підставою для повного звільнення працівника від матеріальної відповідальності. Статтею 137 КЗпП не передбачено звільнення працівника від матеріальної відповідальності, воно можливе лише за відсутності вини працівника.
Вирішуючи спори щодо відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації їх працівниками, суди обов’язково мають встановлювати, чи спричинена шкода з корисних
мотивів та чи є підстави для зменшення розміру покриття шкоди залежно від майнового стану працівника.
16. Статтею 138 КЗпП передбачено, що для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених ст.130 цього кодексу.
За загальним правилом у трудових правовідносинах вина працівника в заподіянні шкоди доводиться роботодавцем. Вимагаючи відшкодування шкоди, роботодавець повинен довести, що в діях працівника були ознаки трудового правопорушення, а також, що вказане правопорушення спричинило заподіяння шкоди та причинний зв’язок між ними. Виключенням є випадки, коли відшкодування матеріальної шкоди покладається на матеріально-відповідальних осіб або працівників, які отримали цінності за разовими дорученнями чи документами. Вони вважаються винними до тих пір, поки не доведуть протилежне. Це виключення обумовлене тим, що матеріально відповідальні працівники володіють широкими
можливостями щодо прийняття, збереження та видачі майна, беруть на себе зобов’язання забезпечувати його належну схоронність. Там, де виявляються факти недостачі матеріальних цінностей, вважається, що подібні результати є наслідком упущень в роботі матеріально відповідальних осіб.
В окремих випадках, порушуючи вимоги ст.138 КЗпП, суди перекладали тягар доказування відсутності вини працівника у заподіянні шкоди на самого працівника.
Так, рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 10.02.2015 скасовано рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18.12.2014, яким задоволено позов Хмельницького комунального підприємства «Спецкомунтранс» до Ч.А.С. про відшкодування матеріальної шкоди, та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач і його представник не надали суду доказів, що спростовують заподіяння матеріальної шкоди підприємству, вина відповідача у привласненні матеріальних
цінностей встановлена.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що згідно з чинним трудовим законодавством обов’язок доведення наявності умов для покладення матеріальної відповідальності на працівника лежить на роботодавцеві. Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну при виконанні трудових обов’язків за наявності: порушення працівником трудових обов’язків, наявності прямої дійсної шкоди, причинного зв’язку між порушенням і шкодою та вини працівника. Позивач не надав доказів того, якими неправомірними діями відповідача заподіяно матеріальну шкоду і наявності його вини у заподіянні шкоди (провадження №2/686/6469/14).
Певну складність для суддів у цій категорії справ викликало правильне визначення кола належних доказів.
Для правильного визначення кола належних доказів суди мають враховувати роз’яснення, наведені в п.23 постанови Пленуму ВС №14, згідно з якими у справах про відшкодування шкоди суддя незалежно від обставин справи має,
зокрема, вирішити питання про подання сторонами або про витребування:
• даних бухгалтерського обліку й інших документів про наявність і розмір прямої дійсної шкоди — матеріалів інвентаризації, актів ревізії та облікових документів, актів й інших документів про недостачу, зіпсування, втрату, знищення майна, висновку бюро товарних експертиз, довідок й інших документів про вартість майна, розмір зайвих грошових виплат, а також сум, витрачених на придбання, відновлення майна, задоволення претензій третіх осіб тощо. Якщо для з’ясування питання про розмір шкоди, обставин її заподіяння є потреба провести бухгалтерську чи іншу експертизу — призначити її з урахуванням думки осіб, які беруть участь у справі;
• доказів про винне порушення працівником обов’язків за трудовим договором і наявність причинного зв’язку між його протиправною поведінкою і шкодою, яка наступила, час її виявлення, пояснень працівника, актів і доповідних записок службових осіб, матеріалів службових перевірок, вироку суду чи постанови органу розслідування, наказу за результатами
перевірки даного випадку, висновків компетентних органів або експертизи про допущені порушення і причини шкоди, документів про коло трудових обов’язків працівника;
• інших доказів, які мають значення для визначення виду матеріальної відповідальності і розміру сум, що підлягають стягненню, — договору про повну індивідуальну чи колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, довіреності чи іншого разового документа на одержання працівником під звіт матеріальних цінностей, даних про заподіяння працівником шкоди у нетверезому стані, розрахунків розподілу шкоди між членами бригади, довідок про тарифну ставку працівника при бригадній матеріальній відповідальності або його заробіток за два календарні місяці, які передували заявленню вимог про відшкодування шкоди, в інших випадках, про склад його сім’ї, наявність у працівника цінного майна (будинку, автомобіля тощо), підсобного господарства, інших доходів; дані про умови праці і зберігання матеріальних цінностей, доповідні записки працівника з цих питань.
Разом з тим, подання таких доказів, їх дослідження та оцінка повинні здійснюватися відповідно до вимог ЦПК, зокрема положень ч.4 ст.10, ст.11.
При цьому слід мати на увазі, що з питань, для яких передбачено обов’язкове документальне оформлення (наприклад, укладення договору про повну матеріальну відповідальність), показання свідків не можуть братися до уваги.
Також судам слід пам’ятати, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.58 ЦПК).
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч.2 ст.59 ЦПК).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також
достатність і взаємний зв’язок доказів в їх сукупності (чч.1, 2, 3 ст.212 ЦПК).
Нерідко судами взагалі не перевірялась наявність між роботодавцем та працівником трудових відносин.
Так, ухвалою ВСС від 2.10.2013 касаційну скаргу Т.Т.Т. на рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 26.02.2013 та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 8.04.2013 у справі за позовом Т.Т.Т. до Ч.Ч.Ч., третя особа — П.П.П., про відшкодування майнової та моральної шкоди, задоволено частково. Рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 26.02.2013 та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 8.04.2013 в частині задоволення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, керувався ч.2 ст.130, ч.1 ст.132 КЗпП та виходив із того, що з відповідача підлягає стягненню майнова шкода лише в межах його середнього
місячного заробітку, а оскільки з пояснень свідків убачається, що Ч.Ч.Ч. пропрацював у позивача два тижні й заробітна плата йому на момент дорожньо-транспортної події не нараховувалась та не виплачувалась, суд стягнув із відповідача майнову шкоду в розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом «Про державний бюджет на 2012 рік» від 22.12.2011 №4282-VI на момент дорожньо-транспортної пригоди.
ВСС не погодився із такими висновками судів, оскільки до них суди дійшли з порушенням норм матеріального та процесуального права.
ВСС встановлено, що згідно з договором від 13.12.2011 Т.Т.Т. орендував у Ш.Ш.Ш. належний їй вантажний автомобіль DAF-XF95.380, 2001 року випуску. 7.12.2012, керуючи автомобілем DAF-XF95.380, Ч.Ч.Ч. не впорався з керуванням, внаслідок чого автомобіль з’їхав з дороги та перевернувся. Відповідно до звіту про оцінку майна від 24.01.2013 №43 вартість завданих автомобілю збитків склала 145357 грн.
Згідно з ч.1 ст.1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам
фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов’язана відшкодувати її на загальних підставах (ч.3 ст.1187 ЦК).
Відповідно до ч.1 ст.58 ЦПК належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно з ч.2 ст.59 ЦПК обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Проте матеріали справи не містять доказів того, що відповідач керував автомобілем на відповідній правовій підставі чи в силу трудових відносин.
Встановлення судами наявності трудових відносин на підставі пояснень свідків та третьої
особи, має характер припущення, що заборонено в силу ч.4 ст.60 ЦПК.
Таким чином, суди не перевірили факту наявності між володільцем та особою, яка управляла джерелом підвищеної небезпеки, трудових відносин, який має бути підтверджений належними доказами (первинними документами, довідкою Фонду соціального страхування на випадок безробіття, довідкою органу Державної податкової служби тощо) (справа №6-20666св13).
Для підтвердження розміру заподіяної працівником шкоди та вини працівника в основному бралися до уваги судові рішення та дані бухгалтерського обліку.
У абз.1 п.7 постанови Пленуму ВС «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009 №14 зазначено, що відповідно до ч.4 ст.61 ЦПК при розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок, що набрав законної сили, або постанову суду у справі про адміністративне правопорушення, цей вирок або постанова обов’язкові для суду лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Тому, розглядаючи позов, який
випливає з кримінальної справи чи зі справи про адміністративне правопорушення, суд не вправі обговорювати вину відповідача, а може вирішувати питання лише про розмір відшкодування. Інші прийняті в рамках кримінальної справи чи справи про адміністративне правопорушення постанови оцінюються судом згідно з положеннями ст.212 ЦПК. На підтвердження висновку суду щодо розміру відшкодування збитків у рішенні, крім посилання на вирок у кримінальній справі чи постанову у справі про адміністративне правопорушення, необхідно також зазначати докази, подані сторонами при розгляді цивільної справи.
Часто суди допускали помилки, беручи до уваги лише дані бухгалтерського обліку, які не завжди доводили, що шкода заподіяна саме з вини працівника і не оцінювали їх у сукупності з іншими доказами.
Так, рішенням Любомльського районного суду Волинської області від 21.05.2013 задоволено позов ТОВ «П’ятидні» до Г.В.Г. про відшкодування шкоди.
Рішенням Апеляційного суду Волинської
області рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про відмову в задоволенні позову з підстав порушення судом вимог ст.1353 КЗпП та у зв’язку з недоведеністю позовних вимог. Судом першої інстанції не було взято до уваги ту обставину, що дані бухгалтерського обліку не містили відомостей про марку пального, нестача якого виявлена, а також у матеріалах справи відсутні матеріали інвентаризації, акти ревізії, облікові документи (справа №163/702/13-ц).
У справах, які надійшли на узагальнення як письмові докази, судами часто приймалися незасвідчені копії (ксерокопії) документів.
Відповідно до ст.64 ЦПК письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.
Оригінали письмових доказів до набрання судовим рішенням законної сили повертаються судом за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст.138 ЦПК).

Голова Б.ГУЛЬКО

Секретар пленуму Д.ЛУСПЕНИК

zib.com.ua/ua/122244-yak_vidshkodovuetsya_shkoda_zapodiyana_pracivnikom_robotodav.html