Поновлення забезпечення

ВС нагадав, що держава зобов’язана гарантувати право на одержання пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій вона призначена. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 6 жовтня 2015 року №816/4505/14, текст якої публікує "Закон і Бізнес".


Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

6 жовтня 2015 року м.Київ №816/4505/14

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого — Гриціва М.І.,

суддів: Коротких О.А., Кривенка В.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Особи 9 до управління Пенсійного фонду в Чортківському районі Тернопільської області про визнання дій неправомірними та зобов’язання провести поновлення виплати раніше призначеної пенсії,

ВСТАНОВИЛА:

У травні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати неправомірними дії управління ПФУ щодо відмови у поновленні виплати раніше призначеної пенсії та зобов’язати відповідача поновити виплату позивачу пенсії на підставі ст.42 закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 9.07.2003 №1058-ІV, починаючи з 7.10.2009.

На обгрунтування позову Особа 9 зазначив, що він 20.03.2014 звернувся до управління ПФУ із заявою про поновлення виплати раніше призначеної йому пенсії у зв’язку з прийняттям Конституційним Судом рішення від 7.10.2009 №25-рп/2009 щодо неконституційності положень п.2 ч.1 ст.49, другого речення ст.51 закону №1058-ІV. Проте відповідач відмовив у поновленні виплати пенсії, посилаючись на те,
що законодавство не передбачає порядку виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон. Послався також на відсутність договору з питань соціального (пенсійного) забезпечення між Україною та США, куди позивач виїхав на постійне проживання.

Як установили суди, Особа 9 перебував на обліку в управлінні ПФУ та отримував пенсію за віком. З квітня 1996 року виплата пенсії була припинена у зв’язку з його виїздом на постійне місце проживання у США.

20.03.2014 представник позивача звернувся до управління ПФУ про поновлення виплати позивачу пенсії за віком, але йому відмовили в цьому, оскільки позивач проживає за межами України.

Чортківський районний суд Тернопільської області постановою від 21.07.2014 позов задовольнив. Суд дійшов висновку, що за рішенням №25-рп/2009 право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов’язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні, оскільки держава відповідно до конституційних принципів
зобов’язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, — в Україні чи за її межами.

Із наведеним обгрунтуванням не погодився Львівський апеляційний адміністративний суд, який своєю постановою від 7.04.2015 рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове. Вимоги про визнання неправомірними дій управління ПФУ та зобов’язання вчинити дії з виплати пенсії з 7.10.2009 до 21.11.2013 включно залишив без розгляду і зобов’язав управління ПФУ поновити нарахування та виплату Особі 9 раніше призначеної пенсії за віком відповідно до ст.42 закону №1058-ІV з 22.11.2013. Зазначив, що позивач з часу ухвалення рішення №25-рп/2009 пропустив шестимісячний строк на звернення до адміністративного суду за захистом своїх прав і не назвав поважних причин його пропуску.

Вищий адміністративний суд ухвалою від 3.06.2015 у відкритті касаційного провадження відмовив.

Не погоджуючись із постановою суду касаційної інстанції, Особа 10 в інтересах Особи 9 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом з
підстав неоднакового застосування ВАС п.2 ч.1 ст.49 закону №1058-ІV у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВС від 12.05.2015 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах означених норм матеріального права.

На обгрунтування заяви додана копія постанови ВС від 12.05.2015 (справа №21-180а15), в якій є посилання на постанову ВАС від 5.09.2013 (справа №К/9991/22721/12), якою цей суд зобов’язав орган ПФУ поновити виплату пенсії позивачу з 7.10.2009.

ВС вирішував питання про усунення розбіжностей у застосуванні п.2 ч.1 ст.49 закону №1058-ІV і, зокрема, у постанові від 12.05.2015 у справі №21-180а15 зазначив таке.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.49 закону №1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою.
Згідно зі ст.51 цього закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від’їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верхов-
ною Радою.

Рішенням №25-рп/2009 п.2 ч.1 ст.49, друге речення ст.51 закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана ВР, Конституційний Суд визнав такими, що не відповідають Конституції (є неконституційними). Зазначені положення закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом цього рішення.

Як зазначено в рішенні №25-рп/2009,
оспорюваними нормами закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов’язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов’язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, — в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7.02.2014, право на отримання пенсії як таке
стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (п.51 цього рішення).

У п.54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст.14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4.11.50, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою — статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі ст.1 Першого протоколу до конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в
інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов’язковими для виконання Україною відповідно до ст.46 конвенції, суди при розгляді справ зобов’язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до ст.17 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV.

На підставі наведеного колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС дійшла висновку, що з дня набрання чинності рішенням №25-рп/2009 щодо неконституційності положень п.2 ч.1 ст.49, другого речення ст.51 закону №1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного закону. З цього часу управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Відповідно до пп.«а» п.2 ч.2 ст.243 Кодексу
адміністративного судочинства у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору ВС має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення.

Нормативне тлумачення п.2 ч.1 ст.49 закону №1058-ІV в контексті змісту фактичних обставин справи переконує у помилковості висновків судів апеляційної та касаційної інстанцій, які до того ж не узгоджуються з правовими висновками ВС, і зобов’язує заяву представника позивача задовольнити частково, судові рішення скасувати як незаконні та залишити в силі постанову суду першої інстанції, що була помилково скасована судом апеляційної інстанції.

Керуючись стст.241—243 КАС, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву Особи 10 в інтересах Особи 9 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного
адміністративного суду від 7.04.2015 й ухвалу ВАС від 3.06.2015 скасувати.

Постанову Чортківського районного суду Тернопільської області від 21.07.2014 залишити в силі.

Постанова є остаточною й не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого п.3 ч.1 ст.237 КАС.

zib.com.ua/ua/120690-verhovniy_sud_zrobiv_visnovok_schodo_ponovlennya_viplati_pen.html